Ескалація українсько-польського протистояння у Східній Галичині в листопаді 1918 р. стала вагомим чинником регіональної дестабілізації, що зумовило актуалізацію «українського питання» в межах роботи Паризької мирної конференції. Генезис конфлікту був безпосередньо пов’язаний із розпадом Австро-Угорської імперії та радикальною трансформацією геополітичного ландшафту повоєнної Європи.
Активізація державотворчих процесів розпочалась з реалізації Листопадового чину 1 листопада 1918 р., у результаті якого українські сили встановили контроль над Львовом та прилеглими територіями, що заклало фундамент для проголошення ЗУНР 13 листопада. Однак територіальні претензії польської сторони призвели до збройної конфронтації, наслідком якої стала втрата українськими підрозділами стратегічної ініціативи та залишення Львова 21 листопада. Введення регулярних військових формувань Польщі того ж дня ознаменувало перехід локальних сутичок у повномасштабну українсько-польську війну 1918–1919 рр. [1, т. 2, с. 486].
Держави Антанти розглядали українсько-польську війну як дестабілізуючий чинник, що загрожував новій архітектурі європейської безпеки та сприяв більшовицькій експансії. Геополітична стратегія союзників передбачала перетворення Східної Галичини на частину «санітарного кордону» для ізоляції Європи від радянського впливу. Початок офіційного розгляду цього питання на Паризькій конференції 21 січня 1919 р. базувався на «14 пунктах» В. Вільсона, що декларували принцип справедливого територіального врегулювання.
Під час дискусій у межах Найвищої ради Паризької мирної конференції щодо врегулювання східно-галицького питання та деескалації українсько-польського збройного конфлікту було виявлено суттєві розбіжності в позиціях ключових країн стосовно територіальних претензій сторін. Франція демонструвала беззастережну підтримку польських інтересів, розглядаючи Польщу як ключового стратегічного союзника. Натомість британська делегація на чолі з прем’єр-міністром Д. Ллойд Джорджем піддавала гострій критиці експансіоністські дії Варшави, виявляючи певну прихильність до позицій представництва ЗУНР у контексті дотримання принципу національного самовизначення. Позиція президента США В. Вільсона характеризувалася певною амбівалентністю. З одного боку, він прагнув запобігти анексії етнічних українських територій, правомірність польських претензій на які видавалася йому сумнівною. З іншого – американська сторона побоювалась, що відмова у військовій підтримці Польщі призведе до її поглинання більшовицькою Росією.
За підсумками засідання від 22 січня 1919 р. було ухвалено рішення: до моменту остаточного визначення міжнародно-правового статусу Східної Галичини схилити сторони до укладення перемир’я. Одночасно з цим передбачалось посилення впливу Антанти в регіоні, зокрема шляхом переведення до Польщі армії Ю. Галлера, що суттєво змінювало баланс військово-політичних сил.
Подальша динаміка переговорного процесу щодо статусу Східної Галичини засвідчила домінування інтересів країн Антанти над принципами історичної справедливості. У межах конференції утвердився підхід, згідно з яким українсько-польське врегулювання розглядалось крізь призму загальноєвропейської безпеки. Пріоритет надавався не об’єктивності вимог конфліктуючих сторін, а мінімізації ризиків для стабільності континенту та реалізації стратегічних цілей союзних держав.
Зазначені обставини зумовили вкрай несприятливу кон’юнктуру для дипломатичних зусиль української сторони. Позбавлена військово-технічної підтримки Антанти та перебуваючи в умовах зовнішньої агресії на два фронти (більшовицького та польського), Директорія УНР втратила контроль над більшою частиною власної території. Під час засідання Ради чотирьох 24 травня 1919 р. констатація факту майже повної більшовизації України суттєво дискредитувала політичну суб’єктність українського уряду. Перед державами-союзницями постало питання спроможності Директорії утримати Східну Галичину як буферну зону. В експертних колах Антанти посилилися побоювання, що в разі поразки українських сил регіон перетвориться на стратегічний плацдарм для більшовицької експансії в Західну Європу через коридор Польща–Румунія–Угорщина, що створило б загрозу консолідації зусиль радянської Росії та Німеччини.
На початку квітня 1919 р. за рішенням Ради десяти було створено спеціальну міжнародну комісію з вивчення «галицького питання» під головуванням генерала Л. Боти. У межах миротворчих ініціатив комісія запропонувала сторонам конфлікту здійснити демілітаризацію шляхом скорочення чисельності особового складу збройних формувань до 20 тисяч осіб та встановити тимчасову демаркаційну лінію (так звану «лінію Боти») до остаточного врегулювання статусу регіону на конференції.
Критичним моментом стала інформація, поширена польським представником Р. Дмовським, щодо нібито сприяння керівництва ЗУНР транзиту підкріплень від уряду РСФРР до Угорської Радянської Республіки Бели Куна через галицьку територію. Подібна інтерпретація подій суттєво дискредитувала українську сторону в очах Антанти, маркуючи її як потенційну загрозу інтересам союзників. Наслідком цих геополітичних побоювань стало рішення Антанти від 25 квітня 1919 р., яке фактично санкціонувало право Польщі на окупацію Східної Галичини до річки Збруч.
Визначальними для подальшої політичної долі Східної Галичини стали засідання Ради міністрів закордонних справ та Найвищої Ради, що відбулись 18 та 25 червня 1919 р. Під час першого засідання розгляд питання делімітації українсько-польського кордону відбувався в умовах інтенсифікації більшовицького наступу, що фактично змусило союзників солідаризуватися з польською стороною як основним суб’єктом протидії експансії. На засіданні 25 червня дискусія зосередилась на двох концептуальних підходах до розв’язання регіональної проблеми. Британська ініціатива передбачала тимчасовий характер польської окупації з подальшою легітимізацією статусу краю через інструмент плебісциту та запровадженням міжнародного управління під егідою Вищого комісара Ліги Націй. Альтернативна американська модель також базувалась на принципі тимчасової окупації, проте передбачала підпорядкування крайової адміністрації польському уряду за умови забезпечення повної політичної автономії Східної Галичини.
Керуючись міркуваннями військової доцільності та стратегічними завданнями оборони регіону, Найвища рада затвердила американський проект врегулювання, що фактично легітимізувало подальшу наступальну операцію польських сил до річки Збруч. У такий спосіб керівні органи Паризької конференції остаточно відкинули можливість інтеграції Східної Галичини до складу УНР. Водночас, з метою збереження формальної відповідності принципу національного самовизначення, Антанта зафіксувала тимчасовий характер польської юрисдикції над окупованими територіями, висунувши вимогу щодо обов’язкового забезпечення автономних прав українського населення краю. 11 липня 1919 р. про це було офіційно повідомлено українську місію у Парижі [2, оп.2, спр.280, арк.170].
Список літератури:
1. Історія українського війська: В 3 т. / Видавництво Івана Тиктора. Львів, 1936. Т. 1: Військо княжих часів. С. 3–130; Т. 2.: Запорізьке військо. С. 131–228; Т. 3.: Збройні Сили сучасної України. С. 293–568.
2. Центральний державний архів вищих органів України, ф. 3696 – документи про участь делегації УНР в роботі Паризької мирної конференції 1919 р.
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter