Постановка проблеми. Державні органи незалежної України, у контексті намагань впровадити у життя комплексні реформи, прагнуть напрацювати нормативно-правову базу і у сфері трансформації органів правопорядку, як важливого напряму у реалізації демократичної, правової держави. 15 березня 2023 року Президент України видав Указ, яким схвалювався Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки [16]. Указ апелює до нагальності та пріоритетності реформування органів охорони суспільного порядку як частини сектору безпеки і оборони, потреби їх модернізації й приведення у відповідність із європейськими стандартами [16].
Звернення ж до попередніх етапів українського державотворення, зокрема, періоду Української держави 1918 р., зокрема досвіду організації правоохоронних органів, врахування досвіду їх розбудови, дозволяє врахувати цей досвід для формуванні стійких державно-правових тенденцій сьогодення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасна українська історіографія характеризується активізацією досліджень внутрішньої політики національних урядів у період визвольних змагань 1917-1921 років, у тому числі, висвітленням становлення та функціонуванню системи органів правопорядку. За останні десятиріччя спостерігався процес поетапного накопичення джерельної бази [12, с. 194-195], що пов’язувалося з архівною революцією в Україні. Заявлена наукова тема достатньо повно представлена у сучасній українській історіографії, зокрема у працях Л. Бородич, А. Гламазда, І. Гуцуляк, Н. Єфремова, М. Калашник, В. Сідак, І. Логвиненко, О. Тимощук, В. Ухач [2, 3, 4, 7, 14, 15] та ін. При цьому слід наголосити про недостатньому рівні видання історико-аналітичних, комплексних, компаративістського характеру на міждисциплінарній методологічній основі досліджень, які б, подавали цілісне полотно формування та розвитку правоохоронних органів Гетьманату.
Метою наукової розвідки є дослідження організаційно-правових засад становлення та функціонування Державної варти в системі органів правопорядку доби Гетьманату.
Виклад основного матеріалу. Доцільно наголосити, що очільник Української Держави, бачачи попередній досвід розбудови державних інституцій, розумів цілі та поетапність законодавчих та організаційних кроків розбудови як владних інституцій так і органів забезпечення правопорядку [10, с. 67-68; 6, с. 18]. За твердженням В. Ухача «важке суспільно-політичне та економічне становище, в якому опинилася нова влада, вимагало не тільки реального усвідомлення об’єктивного стану речей, а й якомога скорішого напрацювання дієвої програми реформування системи органів охорони суспільного порядку. Урядові інституції Гетьманату не висловили бажання використати організаційно-правові напрацювання доби Української Центральної Ради (далі - УЦР), «першої» Української Народної Республіки (далі - УНР) у сфері органів захисту правопорядку, а тому уже 18 травня 1918 року уряд прийняв постанову, якою започаткував процес організації нового правоохоронного органу Української держави - Державної варти» [15, с. 282-283].
Втрачали чинність нормативно-правові напрацювання як Тимчасового уряду, так і Української Центральної Ради, зокрема, постанова «Про заснування міліції» від 14 березня 1917 р. Проходив процес трансформації колишніх співробітників правоохоронних органів різних рівнів на вартовиків відповідних рівнів [5, с. 36].
Доцільно наголосити на баченні очільником Української держави пріоритетних шляхів розвитку органів правопорядку. Власне охоронна концепція П. Скоропадського передбачала формування та розбудову розгалуженого охоронного апарату, структурні елементи якого - поліція, армія, внутрішні, прикордонні, залізнично-технічні війська, митна служба, податкова адміністрація, розвідка, служба безпеки, національна гвардія, цивільні та військові суди, прокуратура, пенітенціарні заклади, лісова сторожа, добровольчі охоронні формування, - мали відповідати як тогочасним кращим світовим тенденціям, так і враховувати національні традиції ґенези державності та безпекових структур [11, с. 12].
Формування Департаменту Державної варти, його цілі, функції й організаційна структура, базувалися на відповідних нормах російського «Учреждения министерств», зокрема, підрозділу «Департамент поліції» [6, с. 18]. Своїм розпорядженням від 3 червня 1918 року Голова Української держави призначив заступників міністра внутрішніх справ, досвідчених правників та практиків - О. Вишневського та М. Вороновича, які, зокрема, останній, обстоював позицію реанімування старої моделі організації правоохоронних органів, з відповідними змінами уконституйованими новими реаліями існування Української держави [5, с. 35]. У цьому контексті вкотре хочеться наголосити на брак у гетьманській команді національних, патріотично налаштованих і фахово підготовлених спеціалістів.
Є підстави стверджувати, що процес нормативно-правового регулювання нової правоохоронної структури Гетьманату базувався на колишньому імперському законодавстві з відповідними змінами. Водночас очевидним була нагальна потреба падальшої нормотворчої праці із вдосконалення діяльності Державної варти, враховуючи швидку, і на жаль, не на користь гетьмана, динаміку внутрішньо-політичних змін, зокрема наростання протестних народних настроїв. Постановою від 29 червня 1918 року «Про асигнування коштів на утримання Державної варти» передбачалося державне фінансування вартовиків із розрахунку 1 млн. крб. на губернію [5, с. 37].
Складні внутрішні (потреба забезпечення громадської безпеки, посилення криміналізації діянь) та зовнішні реалії Гетьманату - необхідність балансувати з німецькими офіційними, а фактично окупаційними органами, зумовлювало необхідність опрацювання та прийняття повноцінного закону про Державну варту. Мала Рада у липні 1918 року розглянула законопроект, який із поправками був затверджений урядом. Новий закон надавав міністерству внутрішніх справ право здійснювати відповідні каральні заходи і у місцевостях, які не перебували на військовому стані [1, с. 7-8]. Зрозуміло, що «[…] поряд із військовими формуваннями, реалізовувати накреслені заходи на практиці доводилося і співробітникам Державної варти, що свідчило про її поступове дрейфування із органу охорони правопорядку в структуру, яка займається і карально-репресивними функціями, що у свою чергу безперечно підривало авторитет вартовиків в українському суспільстві» [15, с. 283-284].
Наступним кроком, у переліку заходів гетьманського уряду щодо прийняття законодавчого унормування діяльності Державної варти, було прийняття серпні 1918 року Радою міністрів Статуту Державної варти, який складався з 20 розділів і 94 статей. «За нормами Статуту на губернського старосту покладалося керівництво та нагляд за відповідними структурними ланками Державної варти. Доречно наголосити, що у великих містах керівники отримували помічників з тим розрахунком, щоб на них не припадало більш як 20 тис. населення. На районному рівні діяли начальник, два помічники і канцелярія з відповідним штатом співробітників. У містах і міських оселях кількість вартовиків визначалася з розрахунку – 1 вартовий на 400 чол. Окремі пункти регулювали кількість співробітників Державної варти у великих портових містах» [15, с. 284-285; 5, с. 37-38]. Доповнювали норми Статуту «Положенням про організацію департаменту Державної варти» (від 18 серпня 1918 року), які деталізовували її структуру та завдання. За цими нормативно-правовими документами окреслювалися і функції Департаменту Державної варти, зокрема: «попередження і запобіження злочинств і охорони громадської безпечності і порядку; устрою установ Варти і догляду за їх діяльністю і за правильним провадженням справ в цих установах; призначення, переміщення, увільнення і нагороди служачих Варти і призначення їм пенсій і інших законом встановлених грошових видатків; охорони і спостереження за прикордонною смугою; постачання чужоземцям свідоцтв на проживання у межах Української Держави і висилки чужоземців; перевірення свідчень осіб, які іменують себе за кордоном українськими громадянами, про передачу на Україну українських громадян, які затримані за кордоном і обвинувачуються у ріжних злочинствах; догляд за питними та трактирними закладами […]» [5, с. 39].
Керівник Департаменту Державної варти правник П. Аккерман, наділявся повноваженнями, аналогічним до повноважень заступника міністра внутрішніх справ, а сам департамент організаційно налічував п’ять підрозділів: загальний (фінансово-господарчі та облікові питання); інспекторський (кадрові питання, попередження та припинення загально-кримінальних злочинів); залізничний (протидія ворожим акціям на залізничному транспорті); легітимаційний (паспортний режим); освідомчий і секретну частину. Кількісний штат Департаменту Державної варти налічував 156 осіб [8, с. 186].
Украй важливим питанням у розбудові Українською державою ефективних органів правопорядку, було питання кадрової політики у створенні і функціонуванні Державної варти. За твердженням дослідників «питанню підготовки кадрів приділялася окрема увага у затвердженому гетьманом Статуті Державної варти. Зокрема, у підрозділі «Про школи і курси для спеціальної підготовки служачих Державної варти і про резерви Державної варти», містилися приписи щодо обов’язкової якісної професійної підготовки майбутніх фахівців правоохоронної сфери, що свідчило про належну увагу з боку урядових інституцій до питання підготовки майбутніх кадрів у сфері органів захисту суспільного порядку. Варто підкреслити, «[…] що така підготовка кадрів базувалася на нових освітніх програмах з українською мовою викладання» [5, с. 38; 15, с. 286-287].
Опрацьовані нормативно-правові документи передбачали організацію у кожному губернському місті спеціальних курсів для «урядовників Державної варти» [14, с. 53-54]. Цьому вкрай важливому процесу активно сприяв тодішній міністр юстиції М. Чубинський, який своїм розпорядженням зобов’язував усіх прокурорів окружних судів «негайно відряджати осіб прокурорського догляду для лекцій на вищезгаданих курсах» [14, с. 54-55], контролюючи при цьому, разом із Департамент Державної варти, процес організації та функціонування відповідних шкіл та курсів. Так, у циркулярі Департаменту Державної варти від 25 липня 1918 р. губернські старости й міські отамани мали звітувати щодо організації курсів і шкіл для підготовки майбутніх кадрів для Державної варти. «Про відкриття шкіл і курсів майбутніх вартовиків йшлося у Статуті Державної варти. Спеціальний розділ чітко розписував процес підготовки кадрів. Слід наголосити, що для усіх співробітників загальної Державної варти до помічників начальників районів включно, таке навчання було обов’язковим» [15, с. 285-286]. Прикметно, що перебуваючи на курсах чи у школах, вартовики вважалися в резерві службовців Державної варти. Так, за інструкцією від 9 серпня 1918 р. усі посадовці розшукових відділень зобов’язувалися «[…] ознайомитися з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією і антропометрією, гіпсуванням слідів тощо, для чого кожний вступник до відділення на службу був зобов’язаний пробути потрібний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців. Службовці карнорозшукових органів повинні були ґрунтовно ознайомлюватися із засобами самозахисту і обеззброєння злочинців» [14, с. 54].
Кадрова робота центральних і місцевих органів Державної варти, за твердженням науковця О. Тимощука, базувалася на усталених принципах урядової політики гетьмана у сфері державної служби, що передбачала, з одного боку, залучення до керівництва досвідчених професійних кадрів, з іншого, залучення армійських структур для наведення порядку в державі [11, с. 12]. Проте уже з осені 1918 року розпочався процес розмежування діяльності поліцейських і військових сил в охоронній галузі з чітким унормуванням їх функціональних обов’язків. На жаль, наростання антигетьманських настроїв у суспільстві все частіше змушувало відповідальних урядових осіб використовувати структури Державної варти, армійські частини для проведення карально-репресивних заходів проти опонентів Гетьманського режиму [11, с. 13].
Висновки. Таким чином, є всі підстави стверджувати про усвідомлене та продумане бачення програми та розуміння важливості для суспільства, гетьманом та його урядовою командою, процесу розбудови ефективної системи правоохоронних органів. На нашу думку, схвальним у цьому процесі було бажання Гетьмана (тут не останню роль відіграла прийнята консервативна модель побудову держави – Авт.) при розбудові державних інституцій, формуванні та вдосконаленні правоохоронних органів, використовувати історичний спадок та традиції попередніх етапів становлення та ґенези органів охорони суспільного порядку. Попри опертя гетьманською владою у розбудові органів правопорядку на довоєнні зразки і кадри, є підстави стверджувати, що П. Скоропадському і його уряду вдалося розбудувати одну з найефективніших, з поміж усіх українських урядів періоду 1917-1921 років, правоохоронну структуру – Державну варту.
У своїй діяльності Державна варта здійснювала не тільки правоохоронну, але й адміністративну та контррозвідувальну функції. Таке поєднання невластивих правоохоронному органу функцій очевидно пояснювалося вкрай складною політичною, соціально-економічною ситуацією, яка супроводжувала П. Скоропадського увесь період його державотворчих устремлінь. Здійснюючи свої функції Державна варта використовувала такі форми і методи, які не носили виключно характеру карально-репресивних заходів, а здійснювалися здебільшого у межах чинних на той час нормативно-правових актів. Негативними факторами, на шляху ефективної реалізації Державною вартою покладених на неї функцій, було безперечно складне взаємопоєднання внутрішніх і зовнішніх політичних факторів, спричинених процесами Першої світової війни, більшовицьким переворотом і загарбницькими планами її очільників щодо України, зрештою, помилками самої гетьманської влади.
Список літератури:
1. Бородич Л. В. Спеціальні військові та охоронні підрозділи Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Історія України. 1999. № 17. С. 6-9.
2. Гламазда П. В. Діяльність добровольчих формувань як органів охорони правопорядку в період Української революції (1917-1921 рр.). Історико-правовий часопис. 2024. № 1 (22). С. 14-20.
3. Гуцалюк І. Охоронні підрозділи м. Луцька доби Гетьманату. Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки воєнної історії краю : наук. зб. : вип. 30. : матеріали ХХХ Всеукр. наук.-практ. іст.-краєзн. конф., 24-25 березня 2009 р. Луцьк : МП «Пульс», 2009. С. 344-347.
4. Історія державної служби в Україні : 5т. Т.1 / [О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін. ; відп. ред. Т. В. Мокренко, В. А. Смолій ; редкол.: С. В. Кульчицький (кер. авт. кол.) та ін.]. Київ : Ніка-Центр, 2009. 544 с.
5. Єфремова Н. В. Особливості організації та діяльності правоохоронних органів в Українській державі на прикладі Державної варти. Таврійський науковий вісник. 2025. № 4. С. 33-42.
6. Калашник М. В. З уроків охоронної концепції гетьмана Скоропадського. Право і суспільство. 2012. № 1. С. 17-20.
7. Логвиненко І. А. Державна варта Української держави: організація, структура, компетенція. Правоохоронна функція держави: теоретико-методологічні та історико-правові проблеми : тези доп. Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 25 листоп. 2016 р.). Харків, 2016. С. 186-189.
8. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917-1920 рр. (невідомі сторінки історії). Київ: Альтернативи, 1998. 320 с.
9. Тимощук О. В. Державна варта Української Держави (історико-юридичний аналіз). Відповідальний редактор Усенко І. Б. Київ, 1998. 72 с.
10. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 р.): монографія. Харків: Вид-во Університету внутр. справ, 2000. 462 с.
11. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень-грудень 1918 р.): історико-правове дослідження: автореф. дис. … д.ю.н.: 12.00.01. Одеська національна юридична академія, Одеса, 2000. 41 с.
12. Українська Держава (квітень – грудень 1918 року). Документи і матеріали. У 2 т. / Упорядн.: Р. Пиріг (керівн.), О. Бойко, А. Гриценко та ін. … Інститут історії України; Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Т. 1. Київ: Темпора, 2015. 790 с; Т. 2. 2015. 412 с.
13. Ухач В. З. Органи правопорядку Української держави. Державна варта. В кн.: Історія правоохоронних органів України. Тернопіль: ЗУНУ, 2021. С. 154-158. URL: http://dspace.wunu.edu.ua/handle/316497/42067 (дата звернення: 19.03.2026 р.).
14. Ухач В. З. Державна варта в системі розбудови правоохоронних органів Української держави Павла Скоропадського. Актуальні дослідження правової та історичної науки: Матеріали Міжнародної науково-практичної інтернет-конференції. Вип. 32 (м. Тернопіль, 13 травня 2021 р.). Тернопіль, 2021. С. 52-57. URL: https://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id=3209.
15. Ухач В. З. Державна варта в системі органів охорони правопорядку Української держави (квітень-грудень 1918 р.): правове регулювання, діяльність. Moderní aspekty vědy: LXII. Díl mezinárodní kolektivní monografie / Mezinárodní Ekonomický Institut s.r.o. Česká republika: Mezinárodní Ekonomický Institut s.r.o., 2025. str. 279-290. DOI: https://doi.org/10.52058/62-2025. URL : http://perspectives.pp.ua/public/site/mono/mono-62.pdf (дата звернення: 18.03.2026 р.).
16. Указ Президента України Про Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/273/2023#Text (дата звернення: 19.03.2026 р.).
|
Голосування 
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст мишкою і натисніть Ctrl + Enter